Через кілька днів після завершення військових дій у Карабаху знову запалали будинки – вірмени, які зазнали у цій війні поразки, тікають, спалюючи те, що не можуть взяти з собою, пише ВВС Україна.
У селі Чаректар, біля гірської дороги, що з’єднує Нагірний Карабах з Вірменією, яскравими факелами палають кілька будинків. Поряд – вантажівки, повністю забиті речами.
“Ми не хочемо, щоб в наших будинках жили азербайджанці. Нехай самі собі будують будинки”, – каже 33-річний житель Чаректара Карен.
Він виріс у цих стінах, за цими вікнами, з яких зараз виринають величезні язики полум’я. Тепер він перевіз батьків у Вірменію і планує облаштовувати своє життя вже на новому місці.
Карен впевнений: незабаром – можливо, через кілька років – він зможе знову повернутися в Чаректар. Повернутися не мирним способом – це зрозуміло з його інтонації та загального настрою.
Чаректар розташований у Кельбаджарському районі, а цей район, згідно з угодою, яка зупинила війну, через два тижні має повернутися під контроль Азербайджану.
Тому будинки палають і в Чаректарі, і в сусідньому Дадіванку, де розташований стародавній монастир, і в інших селах.
27 років тому в Кельбаджарському районі, який розташований між Нагірним Карабахом і Вірменією, також горіли будинки, і їх також спалювали вірмени – але у зовсім інших обставинах.
Навесні 1993 року вірменські формування з боями зайняли територію цього району, азербайджанське населення тікало (через Муровдазький хребет, багато хто замерз насмерть), а вірмени взялися методично знищувати покинуті будинки – так само як вони робили це і в інших зайнятих районах Азербайджану.
Тепер все змінилося – терміново евакуюються вже самі вірмени.
Дорогою, що веде через Кельбаджарський район у Вірменію, одна за одною прямують вантажівки з речами та легкові автівки з прив’язаними до даху диванами та холодильниками. Тим же шляхом женуть і стада корів та овець – їх також переганяють у Вірменію.
В одному місці біля дороги розбирають ресторан – причому вантажать у машини не лише обладнання та меблі, а й навіть вікна та двері.
Уздовж дороги тут і там пиляють дерева – треба забрати з собою все, що тільки вдасться, а дрова у Вірменії недешеві. Вантажівок з деревиною на трасі чи не більше, ніж машин з речами.
Згідно з мирною угодою, про яку повідомили в ніч на 10 листопада лідери Азербайджану, Росії та Вірменії, під контролем Баку залишаться і ті райони Нагірного Карабаху, які вони встигли зайняти, – тобто колишньої Нагірно-Карабаської автономної області. Зокрема – міста Гадрут і Шуша.
Туди вірменам так само немає зворотного шляху. Щоправда, президент Азербайджану Ільхам Алієв запевняє карабаських вірмен, що вони матимуть змогу мирно та щасливо жити під азербайджанською владою. Але йому, очікувано, не вірять.
Гаяне Аршакян тікала з Гадрута з доньками, мамою і свекрухою на початку жовтня і відтоді живе у готелі в Єревані.
“Я плакала усю ніч. Це таке потрясіння”, – розповідає вона про те, як сприйняла новини про мирну угоду, за якою Гадрут і її дім залишаться під контролем азербайджанців.
Думки про повернення – навіть під обіцяним угодою контролем ООН – Гаяне відкидає: жити поряд із азербайджанцями вона не вважає для себе можливим.
Повертатися до Карабаху не збираються – принаймні поки що – не лише жителі тих територій, які перейшли або незабаром перейдуть під контроль Азербайджану, але й навіть біженці зі столиці невизнаного Нагірного Карабаху, Степанакерта, та інших районів, що залишаються в руках вірмен.
Незадовго до кінця війни карабаський омбудсмен Артак Бегларян твердив, що біженцями стали близько 90 тисяч людей – із приблизно 150-тисячного населення Карабаху.
Вже після цього, 7 листопада, коли вірменська армія остаточно втратила Шушу (в чому зізналася лише заднім числом), розпочалася фінальна хвиля виходу вірмен з Карабаху: зі Степанакерта та інших районів масово – миттєво, в ситуації на межі паніки – евакуювалися залишки мирного населення. Дорога до Вірменії була забита машинами на відрізку в кілька кілометрів.
Тепер, через кілька днів після завершення боїв та обстрілів, Степанакерт виглядає нехай і не повністю вимерлим, але якимось ледь-ледь живим містом.
Майже всі магазини та готелі закриті. Де перебуває очільник невизнаної НКР Араїк Арутюнян, чиновники, які ще залишилися в місті, сказати не можуть.
На вулицях – виключно чоловіки в камуфляжі, та й тих зовсім небагато. Вони бродять або стоять розрізненими групами чи поодинці.
У журналістів, які пропрацювали тут усю війну, складається враження, що саме зараз у Степанакерті все розвалилося – і попереднє життя сюди вже не повернути.
22-річна Діана Хачатрян втекла зі Степанакерта з маленькою донькою та свекрухою й живе у готелі в Єревані. Чоловік та всі інші родичі-чоловіки залишилися у Степанакерті. Зараз Діана думає, що сама вона туди вже не повернеться.
“Я говорила з ними (після звістки про підписання мирної угоди – Ред.) – ніхто поки що нічого не робить. Усі чекають, що станеться диво і все це скасують, тому що всі розуміють, що так жити буде неможливо. В нас є гіркий досвід – не в мене особисто, мене тоді ще не було, але наші родичі, наші мами-тата кажуть, що жити поряд із ними (азербайджанцями – Ред.) – це неможливо”, – пояснює Діана, яка народилася через чотири роки після першої карабаської війни.
“Ми б дуже хотіли повернутися, але якщо там будуть азербайджанці, то особисто я і багато хто назад не повернуться, бо ми боїмося за життя наших дітей. Ми знаємо, що якщо вони (азербайджанці – Ред.) поряд, то будь-якого дня ми можемо не прокинутися. Вони можуть просто зайти в наш дім і вбити. Ми навіть не віримо цим миротворцям”.
В останній фразі Діана говорить про російських миротворців. Багато хто саме з ними пов’язує надії на те, що жителі районів, які залишилися під контролем вірмен, поступово заспокояться, повірять у мир і повернуться.
У четвер російські десантники дісталися до Степанакерта, взявши під свій контроль дорогу, що з’єднує столицю Нагірного Карабаху з Вірменією. З п’ятниці між Єреваном та Степанакертом мають почати ходити безкоштовні автобуси, на яких біженці зможуть повернутися додому.
Багато з тих вірмен, які все ж залишилися у Степанакерті, нікуди їхати не збираються.
“Треба залишатися. Ми маємо залишитися. Життя має тривати”, – каже житель міста Вахе, сумно оглядаючи свій салон розкішних меблів, який розгромило вибуховою хвилею від ракети.
Але поки що шок від поразки та важких умов миру, на які погодилася Вірменія, в багатьох ще не минув.
Свекруха Діани, Нуне, одного разу вже була біженкою – вона тікала на самому початку карабаського конфлікту, у 1988 році, з Баку – столиці ще радянського Азербайджану.
“У Карабах зворотної дороги немає, – переконує Нуне. – Якщо все так і залишиться – а найімовірніше, все так і буде. Далі – не знаю. Особисто я б узагалі поїхала з Вірменії. Бо я вже не довіряю нікому”.
Мітки: новини Тернополя, Т1 новини, Тернопіль1