Одна з наймасштабніших подій 20 століття. Поки місцеві мешканці в експрес темпах залишали свої помешкання, до Чорнобиля з різних куточків тодішнього радянського союзу, звозили ліквідаторів.
На момент катастрофи Надії Ткачук було 19 років. У 1987 вона поїхала працювати на територію атомки. Місце роботи жінки було неподалік від того самого 4 реактора. Вона готувала їжу для рятувальників та працівників станції.
Свій 20 день народження тернополянка зустріла у зоні відчуження. Жила вона в одному з будинків неподалік від пожежної станції, звідки й виїжджали в першу ніч після вибуху рятувальники.
Через 35 років після катастрофи ліквідаторці складно пригадати точний під’їзд, адже після 1987 вона тут не була.
Сам ж Чорнобиль більше нагадує привида своєї епохи: закинуті будинки, побиті вікна та непрохідні хащі. Місто ніби застигло в типовій архітектурі 80-х. Тут багато будинків, які от-от можуть завалитися. Поміж усіх руйнувань пані Надії важко сьогодні впізнати той Чорнобиль, яким він був в перший рік після вибуху.
Пропрацювати поваром на території атомки Надія Ткачук мала 2 тижні, а далі повернутися додому. Та заміни для неї не було, тому довелося місяць прожити у Чорнобилі, який в перший рік після катастрофи виглядав по-особливому моторошно.
Радіація похитнула здоров’я жінки, її переслідували головні болі, викручувало ноги та руки.
І хоч з дня трагедії минули вже десятиліття, та й сьогодні ліквідаторам морально важко ходити порожніми вулицями і бачити наслідки того, як в один день змінилася історія мільйонів чиї життя розщепили на атоми.
Мітки: історія, Чорнобиль